БУДНІ ГЕРОЇВ: ХТО СТОЇТЬ ЗА СЛОВАМИ «ЗАПОБІГТИ! ВРЯТУВАТИ! ДОПОМОГТИ!»

Щодня вони першими приходять туди, де небезпечно, аби врятувати чиєсь життя. Вогонь, вода, висота чи надзвичайні ситуації – для них це не просто робота, а покликання. Сьогодні ми розпочинаємо цикл інтерв’ю із рятувальниками Чортківської громади. Першим героєм став начальник 6 ДПРЧ 6 ДПРЗ ГУ в Тернопільській області Ярослав Сміхун. Людина, яка майже два десятиліття стоїть на варті безпеки мешканців громади.

Ярославе Орестовичу, розкажіть, як починався ваш шлях рятувальника? Чому обрали саме цю професію?

Після закінчення школи мріяв пов’язати своє життя із спортом, бо впродовж років це було моїм захопленням. Почав навчатися на рятувальника у Львівському університеті. Після закінчення ВУЗу одразу пішов працювати за спеціальністю – спершу у Копичинцях, потім в Заліщиках, а згодом – у Чорткові. Загалом, в ДСНС працюю вже понад 19 років.

Рятувальник для Вас – це робота, чи покликання?

Особисто для мене, – це покликання, бо рятувати життя людей в будь-який час доби та за будь-яких умов можна лише за покликом душі і серця. Завжди хочу допомогти людині під час надзвичайної ситуації. Від результатів своєї праці, чесно кажучи, я отримую задоволення.

З якими викликами Ви особисто найчастіше працюєте?

Мій робочий день як керівника розпочинається о 9 ранку і триває до 18:00, але інколи може тривати довше. Зазвичай, коли є складні надзвичайні ситуації, ліквідації яких потребують мого курування, то я виїжджаю на виклик разом із черговою бригадою. Зазвичай, це масштабні пожежі, які потребують кваліфікованої оцінки ситуації, складні ДТП, пошукові роботи.

Які складнощі у роботі пожежника можете виокремити?

Мені складно виокремити щось одне, в кожній надзвичайній ситуації наші люди стикаються із тими чи іншими труднощами.

До прикладу, часто кажуть, що рятувальники приїжджають на виклики без води, насправді ж ситуація інша: в нашому підпорядкуванні є населені пункти, де немає облаштованих водозаборів чи гідрантів. Приїжджаємо зі своєю водою, а швидкість подачі води з нашої машини – 7-8 літрів за секунду, вистачає її десь на 3-5 хвилин.

Чи були випадки, які особливо запам’яталися або змінили Ваше бачення життя?

Намагаюся кожну ситуації не сприймати близько до серця, бо їх насправді багато. Найважче бачити випадки, коли гинуть діти. До прикладу, ми здійснюємо пошукові роботи на воді, часто це закінчується трагічно і бачити розпач і біль батьків, котрі втратили сина чи доньку – дуже важко.

Які поради можете дати мешканцям громади, щоб зменшити кількість надзвичайних ситуацій?

Так одразу – сказати складно. Хочу звернути увагу на стан електропроводки у домівках чортків’ян, часто люди нехтують правилами експлуатації, роками не замінюють її, що і призводить до пожеж.

Також стикаємося із тим, що навколо багатоповерхівок є багато припаркованих автівок, це ускладнює нашу роботу. У селищах бувають вузькі дороги, зарослі на лісосмугах – пожежній машині важко проїхати, ми інколи зупиняємося і розчищаємо собі самі шлях, а відтак – затримуємося на виклик.

Чи є у Вас якісь особисті ритуали або прикмети перед виїздом?

Смішно, але рятувальники не чистять зранку взуття саме на роботі, бо віримо, що доведеться їхати на виклик. Це в більшій мірі привід для жарту, ніж прикмета чи ритуал.

Як близькі та рідні сприймають вашу професію?

Так, це ризикована професія, але моя сім’я мене повністю підтримує. Тішить, що син гордиться татом і також хоче стати рятувальником.

Що найбільше подобається у професії рятувальника?

Найбільше подобається те, що ми можемо реально допомагати людям та врятувати чиєсь життя. Не може не тішити те, що українці з розумінням, довірою та повагою ставляться до нашої служби. Коли відчуваєш цей зворотній зв’язок від людей, то і працювати – одне задоволення.

Яке гасло або девіз найкраще описує вашу роботу?

Тут все дуже просто, адже девіз кожного рятувальника і мій, зокрема – «Запобігти! Врятувати! Допомогти!». Ми дійсно керуємося цими словами щодня і працюємо за цим гаслом.