Волонтери оперативного штабу: хто вони і звідки приїхали до Чорткова

Відколи ж до Чорткова почали приїжджати вимушено переселені українці, то вони все більше зверталися із бажанням волонтерити і допомагати. Ми розпочинаємо цикл розповідей про людей, котрі прибули у Чортків через війну і зараз допомагають функціонувати гуманітарному штабу.

 

Пані Наталя (праворуч на фото) приїхала до Чорткова із Харкова. Варто зазначити, що тут жінка не вперше, бо її зять родом із Чорткова. І хоча живуть зараз у родичів, а до рідного міста все ж хочеться повернутися якнайшвидше.

 

«Ми приїхали до Чорткова 9 березня, а 14 я вже прийшла сюди і попросилася волонтером. Не змогла сидіти вдома, все ж коли чимось займаєшся, то і голові легше. Вже встигла познайомитися зі всіма волонтерами та багатьма працівниками міської ради.

У штабі займаюся переважно сортуванням та видачею одягу, бо ж люди часто приїздять зовсім без речей. Буває, що потрібно просто поговорити, розрадити словом. Насправді, я добре розумію кожного, хто сюди приходить, бо сама була вимушена покинути свій будинок.

Хочеться сказати, що Чортків безмежно красиве і затишне місто, звісно, не таке велике, як Харків, але тут дуже подобається. Чортків’яни привітні, добрі, завжди готові допомогти і розділяють наш біль».

 

Пані Ірина (друга жінка на фото) знає що таке війна і рашисти ще із 2014 року. Бо саме тоді була вимушена виїхати із Донеччини, а зараз покинула Київ через обстріли. Окрім того, чоловік пані Ірини ще 8 років тому захищав Україну від російських загарбників.

 

Попри всі складнощі, які довелося пережити її сім’ї, жінка зберігає позитив і щиро вірить, що повернеться до рідної домівки:

«Приїхали саме до Чорткова, бо чоловік добре знав міського голову – Володимира Петровича, вони разом були в АТО. Приїхала у Чортків 11 березня і зрозуміла, що вдома не зможу просто так сидіти і потрібно бути корисною, тому і прийшла допомагати. У штабі роблю усе, що скажуть – і одяг сортую, і формую набори із гігієнічними засобами, а інколи – просто розмовляю із переселенцями. Повірте, їм це також дуже потрібно.

 

Ми ще у 2014 році багато чого втратили, бо мали на Донбасі свій бізнес – приватну пекарню, яку відкрили у 1999 році. Як тільки все налагодилося, ми вийшли на досить потужне виробництво, закупили нове обладнання – прийшли рашисти і практично все знищили та розікрали.

 

Якщо у 2014 році ми встигли виїхати ще до обстрілів, то у лютому цього року я досить налякалася від ситуації в Києві. Чоловік зараз у столиці, а я тут із дітьми. Плануємо, звісно, повертатися, але ще вичікуємо і віримо, що перемога вже близько».